Чому жінкам треба ходити в Києві на парній стороні вулиці?
Дуже цікавий коротенький пост, про Київ минулого.
От скажи мені, як перекласти: чётный – нечётный? – запитання заскочило мене зненацька.
– Парний – непарний. А ти знову уроки робиш?
– Та – да. Пишемо про звільнення Запоріжжя радянськими військами.
– А до чого тут парні-непарні?
– Та, бач, я пам’ятаю, як відступили німці, то радянці підірвали найкращі будинки старого Запоріжжя: театр Заньковецької, готель Лапшина (зараз там готель «Театральний»), кінотеатр КІМ – усі вони на непарній стороні…
– Знаєш, твоя правда. Коли радянці підірвали київський Хрещатик, теж загинула непарна сторона вулиці. А знаєш чому?
– Так це не випадково? Тоді чому?
– Та це ж так просто. Коли у 1843 році в Росії легалізували проституцію, видали правила для власників будинків розпусти та для повій. Ці регламентації мали офіційні назви: «Правила власникам будинків розпусти» (1844 р.), «Правила публічним жінкам» (1874 р.). За тими правилами інтим-надомниці (так звані «розрядні» жінки) могли прогулюватися тільки вулицями з парними номерами.
На одязі вони мали червоний бант – запрошення втамувати гормональну спрагу.
Секс-працівниці, які мали житло для прийому клієнтів, на
пальчику крутили ключі. Безквартирні «жриці кохання» могли здійснити
інтимне обслуговування клієнта у відокремленому місці на вулиці, в
орендованому приміщенні чи в екіпажі.
З того часу на парній стороні
виникли прибуткові будинки з приміщеннями, які винаймали погодинно.
Непарні сторони вулиці були для «порядних» жінок, які прогулювалися з чоловіками, або у супроводі лакея. На непарній стороні були кращі будинки, театри, дорогі кав’ярні. Доріжку на непарній стороні до революції мили з милом.
