Що ви знаєте про українську хату?
Перечитайте і ви пересвідчитесь, як мало Ви знали про Хату!
В уявленнях наших пращурів Хата подібна до дерева життя: підмурок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Саме тому призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.
Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з боку від середини хати. У багатьох українських селах під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».
Ще й досі заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. Іноді перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так замовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.
Також залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб вона не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкраще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають палицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).
Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.
Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи прибивне їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із значенням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг руки не подають».
А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.
У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також і в Україні. Але частіше в нас побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. У останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.
Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже давно: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з словами «печера і пещись, попеченіє». Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.
Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вогнище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.
Піч — це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею.
Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, складали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.
Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звертався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.
У пізніші часи під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.
На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись покійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, Що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».
Вогонь в печі вважався священним: господиня повинна ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.
Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 року, писав:
« Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно. »
Хати часто розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чолової стіни.
Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг орнаментували з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, що мали магічне та символічне значення.
Ось така вона біла українська хата!
Джерело http://irpin.today/?p=5445
На перший погляд про власну домівку, чи ХАТУ ми ніби знаємо багато, але водночас мало.
Перечитайте і ви пересвідчитесь, як мало Ви знали про Хату!
- Перш за все слово Хата, згадується в літописах з 10 ст. Але частіше використовували слово Хатина.
В уявленнях наших пращурів Хата подібна до дерева життя: підмурок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Саме тому призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.
- Повноцінна Хата.
- ПОКУТЬ — НАЙСВЯТІШЕ МІСЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ
- Поріг.
Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з боку від середини хати. У багатьох українських селах під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».
Ще й досі заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. Іноді перед хрещенням дитину клали на застелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так замовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.
Також залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб вона не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкраще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають палицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).
- Чому наречену переносять через поріг?
Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.
- Підкова
Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мовляв, нехай вам таланить на своїх коней. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи прибивне їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із значенням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг руки не подають».
- СТІЛ В УКРАЇНСЬКІЙ ХАТІ
А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.
У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також і в Україні. Але частіше в нас побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. У останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.
- ПІЧ
Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже давно: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з словами «печера і пещись, попеченіє». Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.
Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вогнище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.
Піч — це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею.
Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, складали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.
Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звертався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.
У пізніші часи під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.
На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись покійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, Що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».
Вогонь в печі вважався священним: господиня повинна ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.
- Хата біла.
Німецький географ Йоган Георг Коль, перебуваючи в Україні 1838 року, писав:
« Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати в Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно. »
Хати часто розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній із стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки над міжвіконням чолової стіни.
Стіни, вікна, двері, карниз печі, поріг орнаментували з використанням червоного, синього і жовтого кольорів, що мали магічне та символічне значення.
Ось така вона біла українська хата!
Джерело http://irpin.today/?p=5445
Комментариев нет:
Отправить комментарий