пятница, 27 марта 2015 г.

Як українці Аляску відкривали

А чи знаєте Ви, що без українців Російська імперія мала би зовсім інші кордони? Читайте,



    Зараз неможливо заперечувати, що без українців Російська імперія  мала б зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.Але Росія це не тільки замовчує але й заперечує.
Роль українців у освоєнні Сибіру та Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, учений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» («Дар Божий», Москва, 2005г., ст.159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, котрий організував її оборону й врятував від окупації ще всередині XIX  століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема, Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили, починаючи з XVII століття, переважно українці — випускники Києво-Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.

•  Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски.

 Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обгрунтовували цей процес.


Так., випускник Києво-Могилянської академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі  українських козаків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение» — звання майора й посаду секретаря Адміралтейської колегії. Поліглот, який досконало володів багатьма мовами, став одним із найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книжок.
Михайло Антоновський зробив свій внесок і в розвиток тогочасної військово-морської науки. Утвердившись як один із найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787 року він був у почті імператриці Катерини II в поїздці Україною й Кримом, вів щоденник цієї подорожі. Року 1789-го Антоновського призначено управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал із описом морських кампаній — згодом цей твір було визнано як «драгоценный запас для истории российского флота» і видано міністром освіти Шишковим 1826 року під назвою: «Военные действия российского флота против шведского в 1788, 89 и 90 годах…»  Ця книжка становить неабияку цінність і нині, колись же вона була посібником для військово-морських навчальних закладів імперії. Цей твір — вагомий внесок козацького сина України  у військово-морську історичну науку.
•  1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание…», яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували (щоправда, незабаром звільнили), бо в ній було надруковано його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історі народ, який має свій  етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — з Московського царства за часів Івана І Калити. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански».
Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі
Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі
Українці та росіяни, вважав Антоновський, хоч і  близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість і був репресований.
1810 року був відправлений у відставку «без награждения чином и пенсиона» і доживав свій вік «між відставними галерними матросами в галерному селищі», де й помер 1816 року. Та сповнене пригод життя, діяльність і творчість українського патріота Михайла Антоновського — це вже тема окремої розмови, ми ж повернемося до українців на Алясці.
•  Одним із перших відомих дослідників Аляски та Алеутських островів був капітан I рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак (згодом ці острови назвали островами Криницина). Десь у тих краях він і загинув 4 липня 1770 року. Записи та дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок у освоєння та вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках ХVIII століття склав карти цього регіону, — саме ними користувався і Вітус  Берінг.
•  «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.
І одним із таких «мостів до європеїзації» є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої, передусім на американському континенті, був Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький). Піонером англомовної Шевченкіани назвала його доктор філологічних наук професор Роксолана Зарівчак.
•  145 років тому в англомовному двотижневику «Аляска Геральд» за 1 березня 1868-го його видавець Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була взагалі перша згадка про Шевченка в англомовному світі! У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Думи мої, думи мої…» — це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу. Таку інформацію подає «Шевченківський словник», виданий 1978 року в Києві, де в статті про Андрія (Агапія) Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості — 1 квітня 1861 року він помістив у «Колоколе» статтю на смерть Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: «Від ієродиякона Агапія /Андрія Гончаренка/ — І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, — та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї  діти, — коли самі не хочем знати… А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. — На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі… Є вірні діти України, треба правду казати; — та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків…» («Колокол» за квітень 1861-го). Нині перекладів самого тільки Заповіту на англійську мову існує двадцять варіантів.
Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні упорядником «Вільної російської друкарні», заснованої Олександром Герценом. 1865 року Андрій Гончаренко емігрував до Америки, де через кілька років заснував у Сан-Франциско першу на американському континенті слов’янську друкарню. Крім уже згаданого двотижневика «Аляска Геральд», що у перекладі означає «Вісник Аляски», котрий виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872-го англійською й російською мовами, також він видавав з осені 1872 року до весни 1873-го українською й російською мовами журнал «Свобода»,  в останньому, п’ятому числі, передрукував уже згадану статтю з «Колокола» про Тараса Шевченка і уривок із поеми «Кавказ».
•  Варто вшанувати світлу пам’ять цієї дивовижної людини, про яку так мало досі знають. Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше, в селі Кривині, хоча не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Андрій Гончаренко у своїх «Споминках» точного місця народження не подає. Його вдача сформувалася великою мірою під впливом дядька по материній лінії -Дмитра Богуна, котрому, коли Андрієві виповнилося 16 років, довелося тікати до Італії, рятуючись від арешту за революційну діяльність. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської лаври Агапієм. Там він познайомився з декабристом Сергієм Трубецьким, котрий повернувся після багаторічного сибірського заслання, і це завершує формування його світогляду, в основі якого — ненависть до будь-якого насильства над людиною. Через чотири роки його відправляють до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Розчарувавшись у богословському середовищі, де бачив прикриту лицемірством розпусту і догоджання можновладцям, він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання  «Колокол», «Полярную звезду», дописувати до них, вступив у листування з Герценом та Огарьовим. У своїх статтях він, зокрема, вимагав звільнення монастирських селян. Російський посол запрошує ієромонаха пообідати з ним на одному з кораблів, а там його підступно заарештовують. Та дорогою до Росії, де на Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він утікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860-го приїздить до Лондона — політичні емігранти сприймають його як однодумця. Там він, як пише дослідниця доктор філологічних наук Роксолана Зорівчак, викладав російську мову, займався нумізматикою у Британському музеї. Винаймав і зі своїх коштів оплачував помешкання для політемігрантів, яких у вільний час збирав у себе вдома.
•  Подальше життя цього «козака в рясі», як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, яка піднялася на боротьбу проти тиранії короля Оттона. Царський уряд оголосив Гончаренка «небезпечним злочинцем», на нього навіть було організовано замах, проте трагічних наслідків йому вдалося уникнути, бо допомогли друзі. Після революційної Греції — Ліван, Єрусалим, зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і врешті-решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю, гроші на яку зібрав, працюючи, зокрема, й робітником. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали Аляскоманом. 1867 року Гончаренко разом із прибічниками заснував Російське республіканське добродійне товариство «Декабрист».
Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він зокрема пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні й добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранилось на вислах в Алясці… Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московіею наприкінці XVII — у XVIII століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.
alyaskauk_r.php
Сучасна православна церква на півострові Аляска
•  Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, щодо переселення частини українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував. До таких висновків спонукає більш вивчена у порівнянні з Аляскою історія колонізації й освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним із найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру й далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію й широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням у Сибір, як правило, довічно, але вільним.
Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, у Забайкаллі, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі її там співають. Років із тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом із Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину — було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний, після арешту вже на засланні командував загоном царських військ у Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської лаври та з інших обителей — першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.
•  1705 р. митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру — Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця.
Тож нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями і українці (хоч більшість із них — зрусифікувалися) становлять принаймні треть усього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім у Сибіру, Далекому Сході. Українські священнослужителі, ці «козаки в рясах», несли за Урал освіту і європейську культуру. Ще 1702 р. митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з викладанням латиною, і така школа була створена — в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній із чолобитних до царя він просив: якщо в Сибіру «знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський дім без перешкод». Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея — так, 1704 р. у Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибіру. Як пише Борис Самбор у журналі «Православний вісник» 7 — 8 за 2003 р., С. Заварихін у своїй праці «В древнем центре Сибири» про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: «Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти объясняется тем, что с 1702 по 1768 год все тобольские митрополиты были выходцами из Украины». Докладніше про це — в багатотомному дослідженні К. Харламовича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», виданому 1914 р. у Казані. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 р.), освоювали в складі царських загонів Сибір і Камчатку, а далі й Аляску, рухаючись на схід із заходу.
А. Гончаренко через століття продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свій двотижневик «Вісник Аляски», де так багато уваги було приділено творчості Тараса Шевченка («Кобзар», надрукований у Петербурзі 1860 р., він одержав від Огарьова) з антицарськими статтями він переправляв із Америки в Сибір, у Російську імперію. Це виховувало українську національну свідомість і підривало основи російського самодержавства й допомагало населенню боротися за свої права. Видання, в якому Гончаренко був і редактором, і експедитором, мало читачів у Китаї, Японії й навіть на Гавайських островах. 500 примірників потрапило на Аляску та в Сибір.
•  У першому числі «Вісника Аляски» разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту Американської конституції, а ще статтю «Важное дело», де йшлося про знущання американських вояків з мирного населення Аляски, а також про злиденне існування американських індіанців — господарів своєї землі. До такого інтернаціоналізму Андрій Гончаренко прийшов крізь любов до свого поневоленого народу.
Двотижневик «Вісник Аляски» існував до квітня 1872 р. «Ті, хто бореться за пригноблених, рідко знаходять винагороду в своїй праці», — писав Гончаренко в одному з останніх номерів, почуваючись виснаженим через постійні конфлікти з американськими урядовцями та матеріальні нестатки. Зрештою він продав англійський друкарський шрифт Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні й зосередився на випуску газети «Свобода» кирилицею, де друкував статті й українською мовою. Вийшло у світ п’ять номерів: в останньому він передрукував із «Колокола» некролог по Тарасові Шевченку, при цьому процитувавши слова земляка: «Задзвонили в Україні у всі дзвони — час нам робити поминки по праведному Тарасу».
Разом з дружиною Альбіною Чітті, котра походила з італійських революційних кіл, він купив ферму в горах біля міста Гайворд у Каліфорнії й відкрив там недільну школу для бідних дітей. На дверях їхнього житла було написано: «Свобода».
•  І тож таки була людина рідкісної внутрішньої свободи, безстрашна й часом відчайдушна, з загостреним, як це притаманне його пращурам, котрі боролися під гаслом «ні хлопа ні пана», чуттям соціальної справедливості й відкритістю світові. Додержуючись строгого посту ціле своє життя, він не побоявся суперечки з православними церковними канонами, вважаючи, що має давати звіт лише Богові, котрий промовляє до кожної людини голосом внутрішнього закону, написаного на скрижалях наших душ. Жити по совісті — це, на його думку, і є служити Всевишньому.
В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя — краще прочитати його «Споминки». Але де? Вперше вони були надруковані 1894 р. у Коломиї Михайлом Павликом, взаємини з яким в Агапія Гончаренка були особливо приязні. «З Гончаренком можна де в чому не погодитися, та його мусить шанувати всякий, кому дорога воля нашої країни», — писав Павлик про цього «козака в рясі», відзначаючи його тяжіння до анархізму. Відтоді в Україні «Споминки» виходили лише раз — 2006 року в збірнику «Козак у рясі» в серії «Військово-патріотична бібліотечка», яку наш Фонд видавав для Збройних сил України. До цього їх друкував Яр Славутич в Едмонтоні (Канада) 1965 р.
Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 р. у своїй садибі біля міста Гайворд у Каліфорнії — там, у горах, він прожив понад сорок літ, у своїй садибі й похований… На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх «Споминках»: «Я втік із московської тюрми в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров… Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю». Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявились пророчими.
Автор
Данило КУЛИНЯК, письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, заслужений журналіст України
Джерело
Читайте,
Неймовірні факти про Україну
Дата начала войны России против Украины? Пять вариантов.

Комментариев нет:

Отправить комментарий